Михайло Грушевський:
повернення соціаліста та революціонера
Роки молодості та становлення революціонера
Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року, у місті Холм, Люблінська Губернія в Російській Імперії (Сьогоденна Польща). Був частиною дворянського роду Грушевських (його дід отримав дворянство). Батько Михайла був автором відомого в дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови та викладав в семінаріях. А мати походила з сім'ї священика та була потім домогосподаркою в сім'ї Грушевських.
1869 року, через стан здоров'я батька, сім'я переїхала на південь Російської імперії: спочатку до Ставрополя (1870-1878) та згодом до Владикавказа (1878-1880) через стан здоров'я голови сімейства.
В 1880 році Михайло був зарахований до Тифліської Гімназії. Під час свого навчання там захоплювався різними творами українських авторів (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та інші). Поки був гімназистом написав декілька оповідань та опублікував їх (Бех-аль-Джугур та Бідна дівчина) за підтримки Івана Нечуя-Левицького.
6 років потому, Грушевський поступив до Київського університету Св. Володимира (Нинішній КНУ ім Тараса Шевченка). Роки навчання Грушевський згадував з певним розчаруванням, бо то був час занепаду університету. Російська влада провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, налякані численними нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці зі студентами.
За час навчання продовжив писати, але тепер наукові праці. Наприклад чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887), що була опублікована різними газетами й журналами. На третьому курсі Грушевський написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1891 року було відзначено золотою медаллю. Протягом 1890—1894 років — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У цей час Грушевський їздив у наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію. Більше робив у кінці свого навчання в університеті, став членом різних громадських організацій українського руху. У межах громадівської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії.
Початок наукової та соціалістичної діяльності
Після цього, переїхавши 1894 року з Києва до Львова, він за рекомендацією свого професора в університеті Володимира Антоновича, був призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи Львівського університету.
У Львові Михайло Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Він займався редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. У цей же час він познайомився з всесвітньо відомим письменником Іваном Франком, з ким він дуже часто співпрацював в питаннях україністики. На початку 1897 року Михайла Грушевського обрали головою НТШ (1897—1913). Під його керівництвом розроблені статути НТШ та була зроблена реорганізація в академічну установу світового рівня. У травні 1896 року Михайло Грушевський обвінчався з Марією Вояківською. На протязі 1897-1898 років, Михайло написав та видав 1 том своєї найвідомішої праці "Історія України-Руси". Всього було видано 10 томів починаючи з 1898 аж до 1936 року з різними перервами між ними. Ця праця була щиро прийнята в Галичині, проте заборонена російським царським урядом. Офіційно вона не видавалася аж до незалежності України у 1991 році.
Перебуваючи в Галичині, Грушевський разом з Іваном Франком приєднався до Української національно-демократичної партії та очолив її міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, залишив її. Потім у 1898 році заснував "Літературно-науковий вістник" разом з Франком.
У 1905 році Грушевський повернувся до Києва через революцію 1905 року у Росії. Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Державна дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції (об'єднання депутатів-українців, депутатська група Державної Думи, що складалася з національно свідомих депутатів від губерній України). Наприкінці 1906 року до Києва було перенесене видання "Літературно-наукового вістника" де він вже продовжував його розвивати. Також став редактором багатьох українських газет на території Росії (газета «Рада» та часопис «Україна»). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907, був обраний його головою. Водночас Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.
Першу Світову Війну, історик зустрів з арештом. 28 листопада 1914 року Грушевського заарештували за звинуваченням у австрофільстві та шпигунстві. Після заслання у Симбірськ (зараз Ульяновськ), Михайло склав свої зобов'язання в якості голови УНТ. А у 1916 його було звільнено з посади у Львівському Університеті. Того ж року переїхав у Москву і перебував там, до настання Лютневої Революції 1917 року.
Революційна доба
У березні 1917 року при формуванні Центральної Ради у Києві, Грушевського було заочно обрано головою Ради. Саме тоді він приєднався до УПСР (Український відділ Соціалістів-Революціонерів або просто есерів). Михайло Сергійович приймав участь у створенні та проголошені 1 та 2 універсалів Центральної Ради, які проголошували автономію України у складі Російської Республіки. А після усім відомої Жовтневої Революції, у листопаді 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка (як все ще автономна частина Росії). Протягом свого керівництва Грушевський активно працював над питаннями автономії України, спочатку пропонуючи федерацію з ліберально-демократичною Росією. Однак погляди Грушевського змінилися після того, як більшовики спалили його будинок у Києві, що призвело до загибелі його матері. Цей трагічний випадок вплинув на його політичну позицію і ставлення до більшовиків.
Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу. 9 січня 1918 року, вперше за останні декілька століть на мапі світу з'явилася незалежна Україна, яка проголошувала демократичний та соціалістичний курс свого розвитку..
По поверненню до Києва після окупації більшовиками у березні 1918, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблено Конституцію незалежної УНР (утверджена 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголосили Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.
29 квітня 1918 року в Києві відбувся правий державний переворот при підтримці Німеччини, і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв'язку з державним переворотом, здійсненим Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування Української академії наук, при цьому обстоював думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створеної гетьманом Скоропадським.
У цей час Грушевський написав 4-ту, 5-ту і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи».
На початку лютого 1919 року, після здобуття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам'янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». У березні переїхав до Станіслава (нині м. Івано-Франківськ), що був столицею Західної області Української Народної Республіки. У цей час завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікований у 1919 році. У березні 1919 емігрував до Праги в потім до Відня, де був представником закордонної делегації УПСР. За підтримки інших членів українських есерів, заснував Український Соціологічний Інститут (Скорочено УСІ). У цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної держави-республіки з безкласовим соціальним ладом (Більш детально описано у його книзі "Початки громадянства. Генетична соціологія").
Завершення еміграції та повернення до України
У серпні 1921 стався розкол у рядах УПСР за кордоном, в результаті якого з'явилося дві фракції. Перша з Грушевським у Відні та друга з М.Шаповалом у Празі. А місяць потому, у вересні, Грушевського було виключено з складу есерів за несанкціонований візит до Києва, про що було повідомлено у Харківській газеті "Вперед". Частина керівників ЦК КП(б)У схвально поставилася до можливого повернення М. С. Грушевського, про що свідчило запрошення приїхати на батьківщину, передане Михайлу Сергійовичу членами делегації УРСР на радянсько-польських перемовинах в Ризі в лютому 1921 року. Даний візит був частиною з спроб Грушевського налагодити зв'язки з радянською владою, після розчарування у західних країнах у їхніх нульовій зацікавленості у українському питанні. Писав листи С. Косіору та Х. Раковському (тодішньому голові РНК УСРР), пропонуючи їм співпрацю в разі, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження наукової роботи. На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проєктом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 році, останній, 6-й том, лишився в рукопису і був надрукований тільки в 1995 році.
У 1924 році повернувся до Києва за родиною, після обрання його кандидатури в якості академіка ВУАН. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений Володимир Барвінок. Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.
Михайло Грушевський та доба сталінської контрреволюції
Але усе змінилося восени 1929 року. З осені 1929 року почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді — грудні 1929 року сесія Ради ВУАН ліквідовувала комісії, якими керував Грушевський (остаточно – у 1933). У вересні 1930 року закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 року на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.
Від 1931 року, Михайло Сергійович був змушений жити в Москві. 23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», що їх з нього «вибили» слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним водночас поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть.
Але з 1934 року тиск на нього посилився ще сильніше. У січні того ж року, академік ВУАН Володимир Затонський виступив з критикою Грушевського, називаючи його пособником німецького імперіалізму та союзником російських кадетів. Наприкінці того ж року підчас відпочинку на Ставропольщині у місті Кисловодськ Михайло Грушевський неочікувано захворів на карбункул. 24 листопада 1934 року операцію з його видалення провів головний лікар місцевої лікарні, який навіть й хірургом не був. Цікаво, що перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом. Три дні потому, великий історик та український соціаліст помер від зупинки серця викликаної післяопераційним сепсисом. 29 листопада 1934 року тіло Грушевського перевезли в Київ та поховали на Байковому цвинтарі.
Соціалістичні ідеї Грушевського
Михайло Грушевський був соціалістом-революціонером (народником) до мозку кісток. Навіть основним елементом його історичного аналізу був народ, який він бачив як рушійну силу історії. Він захищав ідеї пріоритету його інтересів над інтересами держави. Як і для інших народників, для Грушевського народ – це, в першу чергу, селяни. Для соціального контексту українських губерній під владою Російської Імперії, це було недалеко від правди – близько 85% населення відносились саме до цього класу. Політик наголошував на своєрідності українського селянства, яке, за його думкою, відзначається твердим моральним світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, з якою справедливо відчуває себе не нижчим класом якоїсь нації, але народом-нацією, її єдиним представником. Тобто, націю українську Грушевський вважав суто хліборобською, яка внаслідок зовнішнього поневолення втратила експлуататорські класи.
Академік надавав перевагу колективним формам власності, бо вважав їх традиційними для українського народу. На основі цього, по Грушевському, постають традиційні для народу України ідеали свободи, рівноправності та справедливості.
Більш цікавою є позиція Грушевського щодо держави: спочатку він послідовно відстоював ідеї автономії України в рамках майбутньої Російської Федерації, але після початку війни з більшовиками почав вважати необхідною саме незалежність. Варто розуміти, що федералізм Грушевського – це не москвофільство, в чому його звинувачували кола радикальних націоналістів, а прогресивна ідея союзу рівних народів на засадах співпраці та взаємодопомоги. Надзвичайно показовим у цьому є організований Центральною Радою в Києві у вересні 1917 р. з’їзд національностей Росії, на якому Грушевський заявив, що «...ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому - до федерації всього світу». Дивлячись ретроспективно, багато людей корять діячу у «м’якості» та «нерішучості». Але Грушевський, як і вся ліва інтелігенція того часу, ніяк не міг передбачити характер майбутніх революційних процесів, тому і мав досить помірні позиції.
Як історик, Михайло Грушевський дійшов висновку про надзвичайну агресивність і ту дорогу ціну, якою було оплачено прогрес цивілізації. Від цього він зробив крок до констатування хибності антропоцентризму і визнання факту тотального гноблення природи людиною. Свої екологічні погляди він виклав в оповіданні «На горах», в якому відчувається вплив діячів європейської природоохорони початку ХХ ст.: Гуго Конвенца, Григорія Кожевникова та Яна Павліковського
Безумовно, Грушевський не був марксистом. Незважаючи на це, його соціалістичні народницькі ідеї внесли важливий внесок у розвиток української лівої демократичної думки. Говорячи ширше про всю традицію народництва, до якої, великою мірою, належав академік, вважаю доречним процитувати Б. Кагарлицького (Мислячий очерет, 1989):
«З іншого боку, погляди народників були складніші, ніж зазначено в сучасних офіційних підручниках історії. На їхню користь варто зауважити, що саме вони першими сформулювали проблему некапіталістичного розвитку. Ба більше, їхній підхід можна вважати більш плідним, оскільки лише вони пов’язували цей шлях розвитку з демократією та політичними свободами. Саме це, на мою думку, пояснює, чому Маркс, на відміну від російських марксистів, серйозно поставився до теоретичних поглядів російських народників, як до цікавої гіпотези, відмовляючись як схвалити їх, так і відкинути «з рук».»
***
Минули роки. Вже протягом тридцяти з гаком років ми наочно бачимо як наша буржуазно-бюрократична влада робить все можливе і неможливе, щоб надійно стерти з народної пам’яті Михайла Грушевського як видатного мислителя-соціаліста. На нього дозволено дивитися на 50-гривневих купюрах та співати йому осанну як першопрохідцю незалежності України, але ж суворо забороняється вивчати його соціалістичні ідеї та погляди. Це сувора реальність усієї цинічності та сповідування подвійних стандартів нашої влади. Але ж не варто на неї сподіватися, бо святої правди про Михайла Грушевського вона боїться не менш за свою власну загибель від рук трудового українського народу.
Це наша справа, справа молодих українських соціалістів – повернути ідеї Михайла Грушевського до поточного політичного обігу. Його наріжна ідея про те, що справжня незалежність та воля України будуть досягнуті лише за умов соціалістичного повороту української політики була і є як ніколи актуальною та злободенною. Ми повертаємо славетне ім’я Михайла Сергійовича до пантеону видатних українських соціалістичних мислителів та пишаємось бути його земляками та продовжувачами його справи.