Припиніть атаки на самовизначення курдського народу!
Останніми днями сирійська армія неодноразово атакувала райони та міста в Сирії, де проживають курди або які перебувають під курдським самоврядуванням. Ці атаки розпочалися на початку січня, коли сирійська армія завдала ударів по курдських районах Алеппо — Шейх-Максуду та Ашрафії. Оскільки обстріли відбувалися в густонаселених кварталах, багато курдів зазнали поранень і загинули. Також було уражено лікарню в Шейх-Максуді. Атаки призвели до нової хвилі масового витіснення курдського населення з цих районів, оскільки сирійська армія оголосила всі курдські військові позиції в межах житлових кварталів «законними цілями».
Сирійська армія, за повідомленнями, здійснювала ці атаки за підтримки Туреччини, проксі-формування якої були суттєво залучені до бойових дій. Повідомлялося навіть про пропозицію задіяти турецькі безпілотники для забезпечення успіху наземного наступу. Очевидно, що Туреччина має значний інтерес у позбавленні курдів демократичного самоврядування на півночі та сході Сирії (також відомого як Автономна адміністрація Північної та Східної Сирії або Західний Курдистан) і послідовно прагне запобігти будь-яким формам курдського самовизначення. Її роль під час переговорів щодо березневої угоди вкотре чітко продемонструвала цю позицію. У наступні дні сирійській армії вдалося розгорнути наступ на Дейр-Хафер, Маскану, Ракку, Дейр-ез-Зор та Ель-Хасаку.
Загроза безсилля
18 січня президент сирійського перехідного уряду Ахмед аль-Шараа запропонував припинення вогню, яке фактично позбавляє впливу курдські Сирійські демократичні сили (СДС). Це перемир’я, розроблене за участі спеціального посланця США Тома Баррака, зрештою було прийняте СДС. Згідно з цією угодою, СДС мають бути повністю інтегровані до сирійської армії — вимога, що висувається ще з моменту падіння режиму Асада і вже обговорювалася в березневій угоді. Єдиною структурою, якій дозволять зберегти існування, стане місцевий поліцейський підрозділ у курдських районах, інтегрований до загальносирійського поліцейського апарату. Зрештою, всі ці домовленості спрямовані на роззброєння СДС, а також курдських загонів самооборони YPG і YPJ.
Крім того, райони курдського самоврядування, зокрема Ракка та Дейр-ез-Зор, мають бути передані під владу сирійської держави, а курдська автономія на цих територіях — ліквідована. Також передбачено передачу контролю над в’язницями, в яких утримуються прихильники ІДІЛ та члени їхніх родин, а також доступу до ключової інфраструктури й ресурсів. Хоча регіон зазнав серйозних руйнувань унаслідок війни проти ІДІЛ, а тривале екологічне спустошення ще більше поглибило масштаби катастрофи, він усе ще має значні ресурси — зокрема нафтові й газові родовищами, а також особливо родючі сільськогосподарські землі вздовж Євфрату, де вирощують пшеницю, бавовну та інші культури. Ще одним ключовим питанням є протурецька позиція американського «медіатора» Баррака, якого критики звинувачують у просуванні інтересів Ердогана.
З метою умиротворення курдів, аль-Шараа офіційно визнав курдську мову у декреті, виданому 16 січня. Згідно з цим декретом, курдську мову тепер дозволено викладати як факультативний предмет у школах районів, де більшість населення становлять курди. Також Новруз було оголошено національним святом, хоча варто зазначити, що 21 березня є також Днем матері, серед іншого, і тому це не є безпосереднім здобутком для курдів. Це лише маленькі крихти, хоча вони мають велике символічне значення в контексті культурного та національного пригнічення курдської ідентичності. Цей декрет також слід розуміти як спробу розколоти курдське населення та СДС, відповідно до логіки, що перехідний уряд нібито подбає про курдську культуру, а отже самоврядування чи збройні структури більше не є необхідними.
Тактика аль-Шараа
Ескалація ситуації та атаки на демократичне самоврядування північної та східної Сирії, ймовірно, мають кілька тактичних причин. За повідомленнями деяких ЗМІ, аль-Шараа наразі веде в Парижі переговори щодо угоди, яка мала б дозволити й легітимізувати окупацію півдня Сирії ізраїльською армією. Атака на автономний регіон слугує підступним відволікаючим маневром, покликаним приховати цю зраду.
Однак зрештою це лише другорядний аспект. Дії аль-Шараа випливають насамперед із сирійського націоналізму як такого, який лежить в основі ісламістського уряду та заперечує право пригноблених націй на самовизначення. У найкращому разі, новий режим вважає себе змушеним іти на тактичні й суто тимчасові поступки курдам.
По-друге, ці процеси тісно пов’язані зі змінами в імперіалістичних співвідношеннях сил. США, які свого часу військово підтримували очолювані курдами СДС як наземні сили у боротьбі проти ІДІЛ, уже певний час відвертаються від курдських структур. Оскільки ІДІЛ було розгромлено, принаймні, у військовому сенсі, а курдське самоврядування ніколи не становило інтересу для США — радше навпаки, — їхня позиція, відповідно, змінилася. Демократичні здобутки Рожави не мають для США жодного значення, так само як і децентралізований регіон – це не відповідає їхнім стратегічним інтересам. Навпаки, вони прагнуть мати в Сирії прозахідний васальний уряд, через який зможуть опосередковано контролювати країну. Відповідно, США нині стають на бік перехідного уряду, оскільки це дозволяє їм ефективніше закріпити залежність Сирії у власній сфері впливу.
І справа не лише в США; міжнародна спільнота також дедалі більше симпатизує сирійському уряду. Аль-Шараа вже оголосив про державний візит до Берліна. За цієї підтримки легше атакувати нібито противників «стабільної» сирійської держави. Мета — відкрити Сирію для іноземного капіталу після падіння Асада та просувати неоліберальні реформи.
Це також означає, що аль-Шараа виступає за централізовану державу, в якій влада зосереджена в його руках. Поточна соціально-економічна криза та внутрішні суперечності між різними фракціями уряду, на які спирається аль-Шараа, фактично роблять необхідним режим бонапартизму, який, до того ж, так чи інакше залежить від США, інших імперіалістів Заходу та регіональних сил, таких як Туреччина, Саудівська Аравія та Катар. Будь-яка форма самоврядування або федералістської структури, яку вимагають СДС і ПКК, суперечить цьому і, навмисно чи ні, протидіє бонапартизму аль-Шараа. Аргумент, що такі структури суперечать новоутвореній державі та відлякують іноземних інвесторів, постійно використовується режимом як виправдання придушення демократичних здобутків — особливо на тлі зусиль залучити Туреччину, Катар та Саудівську Аравію як інвесторів.
Особливо актуальними для сирійської армії є значні ресурси, які контролює курдська адміністрація, що надає їй владу, яка виходить за межі простої військової сили. Аль-Шараа критикував той факт, що курди контролюють «велику територію, що охоплює близько 25 відсотків Сирії, площею 50 000 квадратних кілометрів і яка може забезпечити їжею, водою та енергією». Військові атаки мають на меті залякати курдів і змусити їх підкоритися планам перехідного уряду та відмовитися від самовизначення курдського народу.
На захист права курдів на самовизначення
Ми рішуче виступаємо проти атак сирійської армії на курдське населення та регіони, які протягом майже десяти років перебувають переважно під курдською самоврядуванням. Як і будь-який пригноблений народ, вони мають право на національне самовизначення. Неприпустимо, щоб відносно «прогресивні» структури та право на самозахист піддавалися такому нищенню! Ці атаки не лише страшні, а й фактично є зрадою: у березні 2025 року угода між СДС та аль-Шараа передбачала побудову «демократичної, плюралістичної, децентралізованої» держави. Навіть це було поразкою для курдського народу, адже вже передбачало інтеграцію курдських цивільних адміністративних інституцій або структур, а отже, здобутків, досягнутих СДС протягом багатьох років, у перехідний уряд.
На жодну імперіалістичну державу не можна покладатися у захисті прав пригноблених народів — ні в Курдистані, ні в Україні, не кажучи вже про Палестину. Тільки класово свідома робітнича сила, яка, за словами Карла Маркса та Рози Люксембург, не має батьківщини, крім Інтернаціоналу, може відстоювати їхні права до кінця. Усі сирійські робітники мають зараз виступити за рівні права для всіх і, понад усе, захищати права та демократичні здобутки курдського населення.
Революційна класова політика також означає послідовну боротьбу за демократичні права, такі як право курдського народу на національне самовизначення (включно з правом на створення власної держави, якщо вони цього забажають). Робітники вже продемонстрували свою мужність і стійкість у створенні незалежних профспілок та робітничих комітетів, а також у протистоянні скороченням робочих місць і закриттю заводів. Тепер вони повинні проявити таку ж непохитність у боротьбі за демократичні права.
Тільки чітко відстоюючи права всіх пригноблених груп, таких як національні та релігійні меншини і жінки, можна побудувати реальну альтернативу націоналізму, ісламізму та імперіалізму.
Ключовим напрямком і засобом об’єднання боротьби навколо невирішених демократичних питань має стати вимога проведення виборів до повністю суверенної установчої асамблеї, до якої увійдуть делегати від міських і сільських робітників, а також представники різних етнічних і релігійних груп, що складають населення Сирії. Вкрай важливо, щоб делегати обиралися на зборах у районах міст, університетах, заводах та школах, аби відібрати контроль над цими виборами у рук нинішнього перехідного уряду.
Робітники та демократичні революційні сили повинні відігравати вирішальну роль у скликанні цих виборів і захисті їх від примусу з боку сил, що діють від імені уряду або колишнього режиму. Делегати установчої асамблеї мають мати право бути обраними та відкликаними своїми виборцями. Водночас слід усвідомлювати, що така асамблея не буде кінцевою метою боротьби, а лише ареною для неї. Лише робітничий уряд, заснований на радах і власних збройних формуваннях, до яких увійдуть багато бійців курдського руху, а також інші демократичні сили Сирії, може запропонувати вирішення проблеми.
Лише шляхом експропріації національного та іноземного великого капіталу можна закласти підвалини демократичної планової економіки, яка здійснюватиме відбудову в інтересах народу й поєднає її з боротьбою за соціалістичну революцію в усьому регіоні. Революціонери мають боротися за поєднання найважливіших демократичних і соціалістичних вимог у програмі перманентної революції для Сирії та всього регіону.
Сирія, яка має соціалістичні і комуністичні організації ще з 1920-х років, але які були жахливо спотворені сталінізмом і знищені за династії Асадів, потребує побудови революційної робітничої партії, здатної очолити цю боротьбу.
— Руки геть від Рожави!
— Припиніть атаки на Демократичне самоврядування Півночі та Сходу Сирії і Рожаву! Солідарність із курдським народом і перемогу бійцям!
— За право на національне самовизначення, включно з правом на самозахист і озброєння населення!
— Негайне виведення підрозділів сирійської армії з курдських районів! Виведення всіх іноземних військ із Сирії!
— Скасування обмежень, запроваджених угодою про припинення вогню! Ресурси, такі як нафта та сільськогосподарські землі, — під контроль робітників і пригноблених!