Війна в Ірані. Нова фаза імперіалістичної бійні.
Не пройшло ще й п’яти місяців від так званого «перемир’я» в Газі, яке, насправді було, лише тимчасовим уповільненням процесу палестинського геноциду та етнічної чистки, — і знову на Близькому Сході спалахнуло полум’я війни.
Це війна, руйнівний потенціал якої може перевершити всі попередні війни та збройні конфлікти в регіоні. Масштаби спустошення, які світ бачив в Іраку, Лівії та Сирії, тепер нависають над Іраном. Тим часом зовсім неподалік триває руйнація, спричинена пакистансько-афганським конфліктом.
За тегеранським часом, спільний американо-ізраїльський удар по Ірану розпочався о 9:45 ранку в суботу, 28 лютого. Проте менш ніж за добу майже всі держави Перської затоки опинилися під ударом, а криза охопила весь регіон. Людські та матеріальні втрати можуть виявитися катастрофічними — не лише для Близького Сходу, а й для всього світу. Повітряне сполучення вже зазнало серйозних збоїв по всій планеті. Лише близькосхідні авіакомпанії скасували понад тисячу рейсів, залишивши десятки тисяч пасажирів заблокованими в аеропортах.
Станом на момент написання, США та Ізраїль завдали ударів більш ніж по тридцяти об’єктах у понад десятку міст, зокрема в Тегерані, Кумі, Ісфагані та Ширазі. Серед цілей — ключові військові об’єкти, резиденції високопосадовців і державні установи. У місті Мінаб, за повідомленнями, була розбомблена дівоча школа, загинуло понад сто цивільних — багато з них невинні школярки. У Тегерані також постраждала школа. За даними Червоного Півмісяця, внаслідок американо-ізраїльських атак уже загинули понад двісті людей.
Надходять повідомлення про загибель впливових військових діячів, зокрема головнокомандувача Корпусу вартових ісламської революції Мохаммада Пакпура та секретаря Ради оборони Ірану Алі Шамхані. Втім, це може бути лише початком імперіалістичного наступу й кровопролиття, що триватиме днями або навіть тижнями.
Окрім фізичних бомбардувань, під тривалу кібератаку потрапили інфраструктура Ірану, урядові сайти та системи зв’язку, пов’язані з безпекою. Сайт державного телеканалу Press TV неодноразово припиняв роботу. Фактично, інтернет-система країни майже паралізована. Основною метою, очевидно, є порушення внутрішніх комунікацій іранських збройних сил і КВІР. Ізраїль назвав це найбільшою кібератакою у своїй історії.
Найбільш значущим розвитком подій з початку війни стало вбивство Верховного лідера Ірану — аятоли Алі Хаменеї. Спочатку іранська влада заперечувала ці повідомлення, але тепер Вища рада національної безпеки підтвердила, що він загинув під час атаки, працюючи у своєму кабінеті в суботу вранці. Супутникові знімки вже свідчили про серйозні пошкодження частини комплексу «Будинок керівництва» в Тегерані. У заяві пов’язаного з Корпусом вартових агентства Tasnim зазначалося, що «мученицька смерть Хаменеї в його офісі доводить: чутки про його переховування були частиною психологічної війни ворога». Його смерть є серйозним ударом по іранському режиму — хоча можливо, що керівництво морально й адміністративно готувалося до подібного сценарію.
Однак аятола Хаменеї був не лише політичним лідером. Він був глибоко шанованим релігійним авторитетом для мільйонів шиїтів у всьому світі. Поза межами Ірану шиїти становлять більшість населення в Азербайджані, Бахрейні та Іраку. Майже половина населення Лівану та Ємену — шиїти. У Кувейті, Туреччині, Саудівській Аравії, Сирії, Афганістані та Пакистані шиїти утворюють значні меншини — приблизно від 15 до 30 відсотків. У багатьох із цих країн шиїтські громади зазнавали небезпеки, дискримінації чи репресій з боку держави, що сприяло тривалій історії сунітсько-шиїтської напруги та повстань шиїтів.
У цьому контексті вбивство Хаменеї може розпалити гнів мільйонів його послідовників, потенційно спровокувавши шиїтські повстання або акти індивідуальної збройної боротьби. Це була одна з ключових причин, через які держави Перської затоки з глибокою тривогою ставилися до можливого американського удару по Ірану та прицільного удару по аятолі.
Поки пишуться ці рядки, надходять повідомлення, що в Карачі протестувальники, які виступили проти вбивства Хаменеї, штурмували консульство США. Поліція — а за деякими даними, і морські піхотинці США — відкрили вогонь, убивши щонайменше вісім осіб. Повідомляється про триваючі сутички між поліцією та демонстрантами, а протести поширюються на інші міста країни. Ці заворушення можуть охопити Південну Азію та ширший Близький Схід, додаючи новий складний вимір до й без того вибухонебезпечної ситуації.
Навіть якщо відкинути релігійний чинник, негайна реакція та непрямі наслідки цієї війни можуть спричинити масові протести й повстання — як це вже було у відповідь на події в Газі.
У відповідь на американо-ізраїльський удар Іран завдає ударів не лише по Ізраїлю, а й по всіх державах Перської затоки, що розміщують американські військові бази, включно із Саудівською Аравією, використовуючи хвилі дронів і ракет. Більшість цих снарядів, за повідомленнями, перехоплюються американськими системами ППО ще в повітрі. Проте, попри їхню технологічну досконалість і колосальну вартість, такі системи ніколи не можуть бути стовідсотково ефективними.
Крім того, після минулорічної 12-денної війни з Ізраїлем Іран удосконалив як конструкцію своїх ракет, так і тактику їх застосування. У результаті, за повідомленнями, було успішно уражено штаб П’ятого флоту США в Бахрейні. Також циркулюють повідомлення й відео про успішні удари по американських об’єктах у Катарі, зокрема по сучасній і надзвичайно дорогій радарній системі. За даними КВІР, здійснено масштабні ракетні й безпілотні атаки на американські бази по всьому регіону — всього по 27 об’єктах.
Лунають заяви і про удари по американському авіаносцю Abraham Lincoln, ізраїльській авіабазі Тель-Ноф, штаб-квартирі ізраїльського військового командування в ХаКірії (Тель-Авів) та великому оборонно-промисловому комплексу. Хоча подібні твердження у воєнний час часто є перебільшенням, зазвичай у них міститься певна частка правди. Зокрема, США вже визнали загибель трьох своїх військовослужбовців і тяжкі поранення ще п’ятьох. Тим часом підтверджено, що дев’ятеро ізраїльських цивільних загинули, коли іранська ракета влучила в місто Бейт-Шемеш.
Після підтвердження смерті Хаменеї КВІР оголосив про нову фазу атак проти Ізраїлю та американських баз. Водночас Іран не обмежився лише військовими цілями. Уражено також міжнародні аеропорти, великі будівлі та розкішні готелі в Дубаї, Абу-Дабі, Кувейті, Бахрейні, Катарі та Іраку.
З одного боку, це відображає стратегію Ірану — виснажити й поступово вичерпати американські системи ППО в регіоні, змушуючи їх витрачати великі обсяги дорогих ракет-перехоплювачів у відповідь на відносно дешеві дрони та снаряди малої дальності. З іншого — це серйозне попередження іранського режиму: у разі екзистенційної загрози він готовий спричинити максимальні руйнування й нестабільність у регіоні.
У цьому контексті не можна ігнорувати й збройні групи, пов’язані з Іраном, — зокрема «Хезболлу» в Лівані, «Ансар Аллах» (єменських хуситів), а також численні менші угруповання в Сирії та Іраку. Хоча в останні роки вони були значно ослаблені через послідовні ізраїльські удари, ліквідацію лідерів і падіння уряду Башара Асада та нині більше покладаються на риторику, ніж на дії, вони все ще зберігають здатність створювати серйозні проблеми для США та їхніх союзників, відкриваючи додаткові фронти.
Після атаки на Іран хусити офіційно оголосили про відновлення військових операцій проти США та Ізраїлю. Вони можуть діяти на трьох основних напрямах: порушення комерційного судноплавства в Червоному морі та протоці Баб-ель-Мандеб, удари по американських військово-морських силах, ракетні атаки по Ізраїлю, а також удари по американських базах і авіаносцях у регіоні. Вони володіють балістичними ракетами середньої дальності, крилатими ракетами, дронами й морськими засобами, які вже застосовували в операціях проти Ізраїлю та інших. Те саме стосується «Хезболли» та подібних груп. Попри ослаблення, їхнє виживання після падіння режиму Асада нині тісно пов’язане з долею іранського режиму. Для них ця війна також питання життя і смерті.
Десятиліттями Іран погрожував перекрити Ормузьку протоку в разі американської агресії. Можливо, вперше ця загроза набуває реальних обрисів. У ніч на 28 лютого іранський флот оголосив, що жодному судну не буде дозволено пройти через протоку. Цей морський коридор завдовжки 33 кілометри і завширшки приблизно три кілометри забезпечує близько 20–25 відсотків світових поставок нафти та приблизно 30 відсотків світових поставок газу. Щодня через нього проходить майже 90 суден (близько 33 тисяч на рік). 80% нафти, що транспортується цим маршрутом, надходить на азійські ринки. Китай імпортує через Ормуз приблизно половину своєї потреби в нафті, Індія — близько 60 відсотків, Південна Корея — 70, Пакистан — 80, Японія — 90.
Проблема стосується не лише країн-імпортерів. Саудівська Аравія, Катар, Кувейт і Ірак експортують близько 90 відсотків своєї нафти й газу саме цим маршрутом. Уже з цих цифр видно масштаби потенційного дефіциту — нестачі нафти в країнах-імпортерах і обвалу доходів у країнах-експортерах — якщо протока залишатиметься закритою. Це ще одна причина, чому держави Перської затоки прагнули уникнути цієї війни.
Крім того, неважко уявити глобальні економічні наслідки такого масштабного дефіциту нафти для великих економік — Китаю (другої у світі за ВВП і першої за обсягами промислового виробництва), Японії та Індії.
Ще до відкритих бойових дій ціни на нафту зростали через зростання воєнних ризиків. Тепер вартість бареля може підскочити з 73 доларів до 100 або навіть 150. Для світової економіки, яка вже бореться зі стагнацією та інфляцією (стагфляцією), це означає новий виток руйнування й кризи. Перші прояви, ймовірно, з’являться на фондових ринках, коли вони відкриються в понеділок: капітал швидко перетікатиме в відносно безпечні активи, такі як золото, після чого можливе різке падіння, що знищить трильйони доларів ринкової вартості.
Існує також тривожна можливість, що Саудівська Аравія, Катар та інші країни будуть змушені безпосередньо вступити у війну, щоб відкрити Ормузьку протоку. Деякі аналітики припускають, що адміністрація Трампа могла навіть прораховувати такий сценарій — спровокувати Іран на перекриття протоки, щоб чинити тиск на Китай. Слід зазначити, що як крайній захід Іран може також завдати ударів по нафтовій інфраструктурі держав Перської затоки — сценарій, потенційно ще катастрофічніший, ніж просто порушення транспортних маршрутів.
Ще один економічний вимір цієї війни — репутаційні втрати для держав Перської затоки як центрів інвестицій і туризму. Ці країни є великими осередками економічної активності, фінансових ринків, глобальних інвестицій, туризму та подорожей. Їхня ключова обіцянка світові полягала в тому: відкривайте тут офіси, приїжджайте сюди, інвестуйте тут — ваше життя й майно будуть у безпеці. Їхні міста — серед найбільш завантажених у світі, з сучасною інфраструктурою, жвавими діловими районами, розважальними центрами та торговельними комплексами.
Той факт, що ці нібито безпечні осередки глобального капіталу стали мішенню для бомб, ракет і хаосу, матиме далекосяжні наслідки. Навіть у короткостроковій перспективі їхні економіки зазнають серйозних втрат. Якщо нестабільність триватиме, можливий масштабний відтік капіталу, а перспективи майбутніх інвестицій значно погіршаться.
Отже, ця війна може стати початком глибоких трансформацій у регіоні.
Є й інша складність: якщо гіпотетично нинішній іранський режим буде замінений більш ліберальним або прозахідним урядом, іранська нафта масово хлине на світові ринки — що навряд чи вигідно державам Перської затоки, які самі є нафтовими експортерами. Тому, попри ворожість до Ірану (особливо з боку Саудівської Аравії), і нестабільність, пов’язана зі спробами повалення іранського режиму, і економічні наслідки після його зміни викликають у них занепокоєння.
Прусський фельдмаршал XIX століття Гельмут фон Мольтке колись проникливо зауважив: щойно пролунає перший постріл, усі попередні воєнні плани руйнуються. Війна розвивається за власною логікою. Її можна розпочати за власним бажанням — але завершити за власним бажанням уже неможливо. Навіть найпотужніші й, здавалося б, непереможні армії в історії стикалися з цією дилемою. Це не применшує значення попереднього планування. Але якщо воно вже спотворене поспіхом, нечіткістю чи поверховістю, імовірність поразки багаторазово зростає — інколи стаючи неминучою. Зазнайство також не раз виявлялося фатальним.
В’єтнам, Афганістан (і значною мірою Ірак) є прикладами провалу й приниження імперіалістичних амбіцій США. Ці поразки слід розглядати в контексті ширшого економічного, промислового та ідеологічного занепаду американського імперіалізму.
Щодо війни з Іраном, серйозні спостерігачі та політики в імперіалістичних колах вважають, що, попри найбільшу концентрацію американської військової сили на Близькому Сході з часів війни в Іраку, Трамп не має чіткої мети чи стратегії. Є навіть ознаки занепокоєння в американських військових колах. Повідомлялося про вагання голови Об’єднаного комітету начальників штабів США генерала Дена Кейна та його попередження Трампу.
Згідно з повідомленнями, його занепокоєння ґрунтується на конкретних реаліях:
1)Запаси американських ракет — зокрема систем Patriot і THAAD — уже виснажені через повторювані конфронтації, пов’язані з Ізраїлем, та постійне використання у війні в Україні. Війна з Іраном може звести ці резерви до небезпечно низького рівня, суттєво підірвавши здатність США захищати регіональних союзників або протистояти Китаю чи Росії. Такий дефіцит також відображає глибші промислові та економічні слабкості американського імперіалізму.
2) Воєнна кампанія проти Ірану не буде такою простою, як операції у Венесуелі. Вона може призвести до значних американських втрат.
3) Нейтралізація іранської ракетної програми потребуватиме сотень — а можливо, тисяч — ударів, втягуючи США у тривалий і надзвичайно складний конфлікт.
4) Більшість арабських союзників не бажають втягуватися й можуть відмовитися надавати свій повітряний простір або територію для американських атак. Це слід розглядати в ширшому контексті паралічу НАТО, внутрішніх розломів у західному імперіалізмі та — на відміну від попередніх воєн — зростаючої міжнародної ізоляції США через дії Трампа після приходу до влади. Наразі Сполучені Штати та Ізраїль, схоже, ведуть цю агресію переважно самотужки. Союзники по НАТО не пішли далі риторичної підтримки, поєднаної із закликами до стриманості та переговорів. Іспанія та Норвегія відкрито виступили проти американської атаки.
Деякі спостерігачі припускають, що розголошені проблеми навколо авіаносця USS Gerald R. Ford — включно з його повільним розгортанням і навіть повідомленнями про несправні туалети — можуть відображати глибинну настороженість у військовому істеблішменті США та вагання Пентагону щодо цієї війни.
Китай і Росія, як зазвичай, обмежилися словесним засудженням американської агресії. За нинішніх умов від них можна очікувати хіба що непрямої й пасивної допомоги Ірану. Рушійною силою їхньої зовнішньої політики є не класова солідарність і не антиімперіалізм, а власні імперіалістичні інтереси. Росія залишається загрузлою в Україні, тоді як у Китаї Сі Цзіньпін, схоже, зосереджений на перестановках і чистках у вищому військовому керівництві. У будь-якому разі Китай наразі не має бажання втягуватися у війну.
Зі стратегічної точки зору також важливо проаналізувати воєнні заяви Трампа та Нетаньягу. Хоча обидва виступи створювали враження, що їхньою метою є зміна режиму в Ірані, ретельно підібрані формулювання залишали простір і для інших варіантів.
Промова Трампа була особливо грубою: він змушений був виправдовувати атаку на Іран, посилаючись на події десятиліть давності — захоплення посольства США в Тегерані 1979 року, напад на американських військових у Бейруті 1983 року тощо, — а також на внутрішні репресії іранського режиму. Ніби протягом останніх двох років вони обсипали Газу квітами, а їхні воєнні кампанії, що спустошили цілі країни, були продиктовані гуманітарними міркуваннями.
Трамп заявив: «Ми знищимо їхні ракети й зрівняємо з землею їхню ракетну індустрію. Вона буде повністю знищена знову. Ми зітремо з лиця землі їхній флот… І ми гарантуємо, що Іран не отримає ядерної зброї. Цей режим скоро зрозуміє, що ніхто не повинен кидати виклик силі й могутності Збройних сил Сполучених Штатів». Ці слова варто запам’ятати. Трамп говорить про те, щоб «провчити» іранський режим. Пізніше у виступі він визнав можливість американських втрат і фактично попросив суспільство морально підготуватися до них. Це показово з кількох причин.
По-перше, Трамп явно побоюється, що ця війна не буде легкою й що Іран може відповісти рішуче. По-друге, він усвідомлює, що зрештою можуть знадобитися американські сухопутні війська. По-третє — і, можливо, найважливіше — він прийшов до влади з обіцянкою не втягувати Америку в нові війни на тлі глибокої втоми суспільства від нескінченних військових інтервенцій. Тому тепер він, очевидно, тривожиться щодо внутрішньої реакції на повернення американських солдатів у трунах.
На завершення він висунув абсурдний заклик до іранських збройних сил, КВІР і поліції здатися, а до іранського народу — повстати проти свого уряду: «Коли ми закінчимо, візьміть владу у свої руки…» Іншими словами, навіть у формулюванні самого Трампа іранський уряд продовжить існувати після того, як США та Ізраїль завершать свої атаки. Як і багато його ініціатив, ця війна та її оголошення відображають його імпульсивний, упереджений і несерйозний характер — а також фундаментальну невизначеність щодо результату війни.
Нетаньяху у своїй заяві назвав ізраїльську операцію «Левиний рик» спрямованою на те, щоб «покласти край загрозі з боку режиму аятол». І знову формулювання показове: не ліквідувати сам режим, а усунути загрози, що від нього походять. Він додав, що операція триватиме «стільки, скільки буде потрібно». Найважливіше ж — щодо зміни режиму — він фактично повторив формулу Трампа: «Разом зі Сполученими Штатами ми завдамо потужного удару по терористичному режиму і створимо умови, які дозволять хороброму іранському народу скинути ярмо цього вбивчого режиму».
Як і Трамп, Нетаньяху, схоже, остерігається іранської відповіді та можливої реакції ізраїльського суспільства на тривалі контрудари. Він закликав громадян Ізраїлю витримати «важкі дні попереду» з терпінням і стійкістю.
Із риторики цих двох підбурювачів війни випливає, що їхня стратегія спирається на надзвичайно малоймовірний сценарій: те, що зазвичай потребує наземного вторгнення й окупації, буде здійснене самим іранським народом. Або ж їм байдуже, що заповнить вакуум, який може виникнути внаслідок фрагментації іранського режиму — навіть якщо Іран зануриться в умови, подібні до Іраку, Лівії чи Сирії, втягнувши весь регіон у ще глибшу нестабільність і хаос та прирікши мільйони на смерть, вигнання, голод, міграцію й безкінечне приниження.
Третій можливий сценарій може нагадувати венесуельську модель — або принаймні спробу її відтворення. У попередніх матеріалах ми звертали увагу на серйозні слабкості іранської контррозвідки, широку мережу Моссаду всередині країни та внутрішні суперечності іранської держави. Легкість і точність, з якими іранських лідерів ліквідовували — і продовжують ліквідовувати — були б неможливими без сприяння зсередини.
Не можна виключати, що певні фракції всередині іранського режиму могли досягти домовленості зі США, прокладаючи шлях до більш міжнародно прийнятної конфігурації влади. Уявний «успіх» операцій у Венесуелі міг підбадьорити американських стратегів. Однак такі сценарії не можна відтворити скрізь із тією ж швидкістю й легкістю. Жорстколінійні елементи в іранській державі — а їх там не бракує — можуть чинити опір, що здатне призвести до конфронтації або навіть громадянської війни.
Часткову історичну аналогію можна провести з розпадом Радянського Союзу, коли — попри глибокий економічний та ідеологічний занепад — жорстколінійні сталіністські сили здійснили напівсерйозну, але озброєну й насильницьку спробу зберегти існуючий порядок.
Ізраїль і США, схоже, розрахували, що іранський режим нині перебуває в ослабленому стані: він стикається з глибокою економічною кризою, нещодавно придушив протести з великою жорстокістю й досі не відновився від структурних втрат у системі оборони після попередньої війни з Ізраїлем. Тому, на їхню думку, можливість не можна втрачати.
Що розгортатиметься найближчими днями — покаже час. Проте ці умови — і навіть смерть Хаменеї — автоматично не означають краху іранської держави. Навіть втрата кількох ключових військових і політичних лідерів, що нині видається можливою, не гарантує дезінтеграції. Цілком імовірний і протилежний результат: є ознаки того, що в передбаченні подібних атак уже створено впорядкований механізм спадкоємності, а військові та адміністративні справи реорганізовано децентралізовано. На відміну від Іраку Саддама Хусейна чи Лівії Каддафі, державна структура Ірану — хоч і має свої особливості — за організаційною цілісністю більше нагадує Сирію Асада. Вона також зберігає певні соціальні підвалини. Крім того, вона ідеологічно вкорінена — хоч і в релігійно оформленій формі — у наративах спротиву, витривалості та наполегливості. Від свого заснування вона пережила кризи, санкції, війни та зовнішні атаки. Тому її стійкість і здатність до тривалого конфлікту можуть перевищити очікування її імперіалістичних противників.
З військової точки зору також: хоча іранські військово-повітряні сили фактично не становлять значної сили, обережні оцінки свідчать, що Іран має близько 3000 ракет великої дальності, здатних досягти Ізраїлю, і десятки тисяч ракет середньої дальності, здатних уражати цілі в сусідніх країнах. Крім того, він має значну кількість безпілотників різних типів — багато з них власного виробництва й експортовані за кордон.
Деякі з цих ракет і дронів відносно дешеві у виробництві, тоді як американські ракети-перехоплювачі, що їх збивають, надзвичайно дорогі. Тому багато іранських снарядів запускаються не обов’язково для прямого ураження цілей, а для перевантаження американських та ізраїльських систем ППО, змушуючи їх витрачати якомога більше перехоплювачів. Для Вашингтона це становить серйозний виклик.
Як уже зазначалося, під час минулорічного ірано-ізраїльського конфлікту, за повідомленнями, було витрачено приблизно 25 відсотків запасів ракет THAAD у США. Подібна картина спостерігалася й щодо інших ракетних систем. Лише за ті дванадцять днів Ізраїль, як стверджується, використав перехоплювачів на суму 12 мільярдів доларів для оборони. Ці ракети не лише дорогі — їхнє виробництво також потребує значного часу. Справді, Сполученим Штатам можуть знадобитися роки, щоб відновити навіть рівень витрат ракет минулого року.
З цієї точки зору, ця війна може стати серйозним стратегічним головним болем для Вашингтона — якщо лише іранські ракетні запаси не будуть масово знищені безпосередньо на землі. Але й це саме по собі далеко не просте завдання.
Не менш важливо підкреслити, що народне розчарування клерикальним режимом в Ірані автоматично не означає підтримки Сполучених Штатів чи готовності згуртуватися навколо такої жалюгідної й підлабузницької фігури, як Реза Пехлеві. Особливо за умов, коли вони виступають іноземними агресорами проти іранських мас, засипаючи країну вибухівкою з неба й убиваючи невинних цивільних.
Іранські студенти та робітники мають горду традицію опору імперіалізму й боротьби за революційні соціальні перетворення. Це також означає, що навіть якщо іранська держава під тиском стане на коліна або розпадеться, нав’язати маріонетковий режим чи забезпечити імперіалістичну окупацію буде непросто. Від фабрик і університетів до вулиць і базарів виникатимуть нові форми спротиву — у вигляді гасел, страйків, протестів і, за потреби, збройної боротьби.
Атака на Іран відбулася в момент, коли переговори щодо ядерної програми тривали. Після завершення зустрічей у Женеві в четвер, 26 лютого, з’явилася нечітка, але відчутна надія, що питання можна буде врегулювати шляхом діалогу. Як після американського удару з прикрістю зазначив міністр закордонних справ Оману Бадр бін Хамад, який виконував роль посередника, компроміс був можливий, але серйозні переговори були зірвані. У дописі в Twitter він висловив водночас безсилля й тверезе застереження: «Ані інтересам Сполучених Штатів, ані справі глобального миру це не служить. І я молюся за невинних, які постраждають. Я закликаю Сполучені Штати не втягуватися далі. Це не ваша війна».
За деякими повідомленнями, Іран навіть був готовий призупинити збагачення урану на кілька років і передати вже збагачений матеріал третій, «нейтральній» країні. Тегеран давно використовував свою ядерну програму як розмінну монету в переговорах із Вашингтоном — прискорюючи, сповільнюючи, зупиняючи або відновлюючи діяльність залежно від обставин.
Але тепер питання вийшло за межі ядерної теми. У світлі останніх подій не лише Ізраїль, а й Сполучені Штати дедалі більше сприймають іранську ракетну програму як серйозну загрозу. Проте вимога її демонтажу означає зв’язати Ірану руки й ноги — після чого його можна буде бити безкарно або приставити ніж до горла. Інакше кажучи, це вимога безумовної капітуляції без війни. Саме тому, попри наполягання США, Іран категорично відмовився під час останніх переговорів обговорювати свої можливості у сфері звичайних озброєнь.
З цієї перспективи значною мірою справедливо стверджувати, що Вашингтон використовував переговори як спосіб виграти час для підготовки до атаки. Але навряд чи це було невідомо Тегерану, який, імовірно, використав той самий період для підготовки власної відповіді.
Лише через тиждень після інавгурації своєї так званої «Ради миру» Трамп розпочав масштабну війну. Тим самим він знову продемонстрував зневагу до всього ліберального міжнародного порядку — включно з ООН і НАТО. Проблема ж полягає в тому, що експлуататорський імперіалістичний порядок замінюється ще більш експлуататорським і руйнівним безладом.
Війни — і не просто війни, а війни масового руйнування, смерті й навіть геноциди — стають нормою. За ними стоять не лише імперіалістичні амбіції за кордоном, а й глибокі внутрішні кризи. Позиції Трампа в США поступово слабшають. Його ім’я, як повідомляється, фігурує десятки тисяч разів у так званих файлах Епштейна. Американська економіка переживає труднощі. Суди регулярно скасовують його рішення. Рівень його підтримки продовжує знижуватися. Дії ICE викликають сильне обурення й опір.
По інший бік стоїть керівник сіоністської держави — загартований головоріз і безжальний воєнний злочинець, який стикається із серйозними обвинуваченнями в корупції, хабарництві та шахрайстві й чия політична виживаність дедалі більше пов’язана з розпалюванням нових воєн.
Але проблема не лише в двох особах. Довкола них — шари ще більш жорстоких, жадібних, підлих, опортуністичних, реакційних і авторитарних діячів, укорінених у державних і урядових структурах, — а під ними соціальні групи, які підтримують і підживлюють такі сили. Це панування неуцтва й вульгарності, народжене з гнилого лона занепадаючого капіталізму, що поширюється з країни в країну.
Вони є провісниками загибелі людства, створюючи умови, подібні до тих, що востаннє спостерігалися в нацистській Німеччині. Якщо це не зупинити, безкінечний цикл репресій, війни, екологічного спустошення та економічного колапсу затягне людство в варварство.
Як колись зауважив Альберт Ейнштейн: «Я не знаю, якою зброєю воюватимуть у Третій світовій війні, але Четверта світова буде вестися палицями й камінням». Те, що колись звучало майже іронічно, нині сприймається як серйозне застереження.
Щоб відвернути такі катастрофічні перспективи, імперіалістичну капіталістичну систему, яка штовхає світ до катастрофи, необхідно скасувати. Озброївшись науковими ідеями марксизму й революційного соціалізму — та чіткою класовою програмою — ми маємо вести безкомпромісну ідеологічну, політичну й культурну боротьбу проти імперіалізму та всієї його системи на кожному рівні й на кожному фронті.
Це буде довга, важка й вимоглива боротьба.
Але якщо її не вести, знищення неминуче.