Поряд із боротьбою за права трудящих народжуються нові митці, у серцях яких горів, горить і буде горіти
вогонь боротьби. Разом із цією боротьбою
народжується й нова марксистська поезія — поезія, що в минулі часи ставала іскрою, яка запалювала серця
тисяч людей. «Спілка Пролетарських Митців» із гордістю продовжує їхню справу. Вірші, зібрані в цій
збірці, були написані Мироном Нагановичем, Тайлером Щуром, Алреєм, Комерсантом та Артемом Червоним в різні періоди їхнього життя. Та попри все, їх єднає спільна мрія — мрія про визволення людини, про справедливість і кращий світ. Нехай ці рядки
стануть іскрою, що розпалить у серцях читачів
прагнення до боротьби за краще майбутнє. Саме цей дух живе на сторінках «Горизонту Революції».
© Мирон Наганович
18 червня 2026 року
« СТЯГ »
Флаг цвета смуглой кожи раба, Стремительно-бурой крови.
Флаг призывающий, словно труба, Уставших, нахмуривших брови.
Он снова стал пепельно-черным, Усилием наших страданий.
Цветами бессонных ночей, Забытых в полях ожиданий.
Он снова стал ало-красным, Истерзанным новою славой.
Потоком из слез войны, Твердеющей быстро лавой.
он снова остался в прошлом, героем отцовских былин.
воспетый воплем истошным, рычащим из дальних глубин.
он снова станет надеждой, сынов, дочерей Земли.
и ад воспылает кромешный, и будут дрожать кремли.
и маятник станет упрямо, забыв про привычный ход. путь ясен - налево и прямо, в пылающий, яркий поход.
© Тайлер Щур
«Ми ідемо червоним ходом»
Ми ідемо червоним ходом Бо в крові України земля
Гуртом стань-но, робочий народе Не залишиться й пилу з кремля
Ми ідемо червоним ходом Нам гвинтівка покаже шлях
Тост піднімем за мертвих згодом Захвилюється бравий стяг
Ми ідемо червоним ходом І під нами стежинка цвіте Вибачай, майбутня вдово
Що не знатимеш, загинув я де
©Тайлер Щур
«Манили шальные дома»
манили шальные дома и неба глубокого горстка
просветов меж ними гурьба и сад иеронима босха
манили нещадно подъезды грозили мещанам разьезды и вечные двадцатые съезды острова-крепости-Бресты
склонились горелые села над городом золотым
и пламенные юдоли поплыли по ве́кам моим
целую румянец выси седые ползут времена
и мы по ним - будто крысы больная, седая шпана
- СТайлер Щур
«То был один...»
То был один из длинножарких летних дней.
Когда хотелось быть пылинкой, освещенной солнечной тропинкой.
Маленькой пылинушкой на первом лучике.
В день, когда липнут на глаза волосы и мягкие тучки. Низкооблачный такой, день в пол силы лишь живой.
Вот такой тогда был день.
Вчера царица-смерть была и завтра она будет.
Сегодня же – кто её разбудит?
Не я, открыв уста, хоть и стою я на краю моста. И видел мир, стекал по мне он вязким потом.
Мерещился в воде мне подвиг летний, где брызги липкой крови, стекающий по брови, где миг борьбы последний.
Где вдрызг и вбрызг разлетелось сознание, где я, наконец, оправдал ожидания, где я был со смертью на ты.
Цветы.
И деревянный крест.
© Тайлер Щур
«Щось Коїться»
Щось коїться. Коїться в середині мене.
Немов ідея вічної боротьби біжить по артеріях і венах.
Я життя трохи інакше представляв.
Тікати від себе пізно, час боротьби настав.
Краю мого рідного доля неминуча.
Яскравий немов сонце, епічний фаталізм.
Одне залишається писати, Як всесвіт зжирає болюче.
Товстий й не гарний «мораліст». Людиною новою стати потрібно.
Переможним маршем пройтись по Хрещатику.
І ніколи не думати що будем невільні.
Наступати незмінюючи слово та тактику.
Я памʼятаю ту
Криваву осінь. Коли
Розсипався
Старий світ.
Як голови лежали
На підлозі.
Вічні страйки
Військових та робітників.
© Комерсант
«Моє місто»
Привіт, моє місто невтомне. Край щасливих трударів.
Що з тобою сталося незламне? Хто тебе до ручки цієї довів?
Розбомблене, розбите.
Від виду твого кривиться лице. Поки олігархи доїдають з корита. Народ серцем ловить свинець.
Що з тобою? Невже не прокинулося зовсім?
Я памʼятаю твою робітничу красу.
Памʼятаю кожне літо та осінь. І біль нестерпну відчуваю твою.
З
Посмішкою
Я все памʼятаю. Та вже
Якось
Не до сміху.
Прокидайся
Кривбас.
Будем
Разом
З ворогами битись.
©Комерсант
«Я знаю»
Я знаю
Ті «народні маси».
Які
Готувались в Монако
До війни.
Червоні очі
Та божевільні гримаси.
Продаючи
Совість В
Півціни.
©Комерсант
«Сидить Цар»
Сидить цар на золотому троні.
Він постукує ногою. Все вміє та все знає.
Застілля закордоном відбуває.
Тут опрічнина гуляє.
Чоловіків всіх викрадає.
Хто не згоден, того в “расход”.
Ось такий указ, народ… Бояр негласних він саджає. Службу божу підключає.
Просить милості у всіх. Гранти є, ще пройде рік.
Тут кріпосні чудові. Роботящі, розумові.
Як не хватить завезем.
Ясне діло, з других земель. Ось такий наш цар молодець.
Країні нашій не кінець!
Любить всіх, за всіма страждає.
Хто країну цю вгадає?
©Комерсант
«Корупції присвячується»
Корупційні маргінали, праві опортуністи — Та сама кривава піраміда,
Що не дасть ні прав, ні хліба з’їсти.
Ланцюги, і шкіра в шрамах,
Після давніх паризьких резолюцій — Коли люд розвіяв прах,
Той прах минулих революцій.
Ієрархія все формує — Хто там сильний, хто — ніщо.
Капітал дурманить думи, Гниє народ у темний сон.
Зловживай же своїм статком, Гнила свиня, ненаситний звір, — Пожирай народу працю
В теплому череві своїм.
А ти пролетарію, пропащий Продавай же, свій ресурс Поки пан і кат проклятий Слухає крик болі з твоїх уст Хабарі, та масові грабунки Не дають народу спать
Поки буржуазне черево, огидне Відбере в людей дань
©Мирон Наганович
“Червоне й чорне”
Барикади нас скувають — Не дають боротись нам. Хто за свободу, ідеали — Покаже силу їм, врагам.
Будь ти чорний чи червоний — Не важливо в наші дні.
Хто за правду, за свободу — Знову рине в бій!
Не порушить наше братство Ні один, ні клятий цар.
Ми здолаємо сьогодні Тих, хто вчора здолав нас.
Ми анархію любили
І пролетаріям служим.
Рівність, правда і свобода — Прокричимо знову їм.
Та сплетуться знову руки, Пліч-о-пліч, взяв кулемет. Ми створімо нове людство,
Повісим Маркса й Махна в портрет.
Не достойні наші люди Терпіть ката та лить кров.
Лиш разом кайдани ми порвемо Та закріпим ми минулого урок.
©Мирон Наганович
«Меч народу»
Життя твори, руйнуй кайдани, Неволю пий, як жгучу ртуть. Та лише самотній пролетарій Кує свободу, вільний путь.
Під сходом сонця і на світанку Працюють наші довгі літа, Та дня одного, без пошани,
Заблисне пролетарськая броня.
Ми — меч народу, вогонь праці, Побудуємо новий світ
Без хабарів і експлуатацій, Революцію створім.
Нехай горить вогонь народу, Що загубився серед віків. Нехай буржуй скуштує крові Від пролетарськіїх мечів.
©Мирон Наганович
«Ода на честь великої боротьби пролетаріату проти буржуазії»
Серед світу безлічі бездомних, Де трактори в полях гудуть, Там буржуа з тими мечами, Що душу смертну проженуть.
Тоді зоря прав і свободи Душу нашу він зігрів!
До боротьби він закликає Тих знедолених — всіх!
Тоді на шлях ідей марксизму, Де вогонь пролетарів затлів!
Коли ті ланцюги ржавіли, Палко, палко він горів. Не долала нас та мука, Мука, що з’єднала всіх.
Хто той самий пролетарій, Що буржуа на тисячі колів садив!
Його ідеї ще живі й будуть, Поки вогонь у нас горить.
Допоки правда й беззаконня Єднаються у вир!
Та час наш ще настане, І будем ми творці судьбі!
Допоки правда, рівність і свобода Освітляти буде всіх!
©Мирон Наганович
«Люди на блюді»
Трудівник України, Напівмертвий гігант,
Дистрофічне створіння.
Життєухилянт.
Пролетарій безмасий, Гниюча шестерня.
Перероблене м'ясо. Безтілесний трудар.
Розум народу, Теоретик-інтелектуал. Розумова відсталість.
Хворий потенціал.
Душегуби у формі. Трудівниці буття. Гучнословні каліки.
Мислителі небуття.
©Артем Червоний
«Необхідність»
Необхідний контроль, Заохочення мас,
Листівки, вітання та добрі слова, Камери, гази і телеекрани,
Все для збереження щастя в очах.
Живописна тривога, І звуки сирен, Когось не знайшли, За сміхом в серцях.
Чи існує надія?
Чи була тут любов?
Заради порядку Хвилини мовчань,
Світлі тони світліші за нас, І знову заграє пісня стара, Існувала надія,
А любов вже прошла.
©Артем Червоний
«Чуєш?»
Чуєш в повітрі запах повстання?
Так пахне солодка свобода від смерті, І наче в роках минулого мало,
За всеє життя полюбить автомат.
Чуєш в повітрі запах вирує?
То порохом пахне жага до любові, Порохом же гартувалась сталева душа.
Кров’ю платила за хвилину тепла.
Чуєш, брате, як весело стало? Черепи ламати у літнюю пору, Землю свою їсти і знову,
Чуєш, брате, трошки вільності стало.
Завзятої ніжності запаху крові, Абсурдної дійсності явища смерті, Літри не навчених сліз і куди,
Щоб своїй боротьбі зруйнувати тюрму.
А хоча...
©Артем Червоний
«Всі давно вже забули...»
Всі давно вже забули, ніхто не згадає.
Всі давно вже змирились, задавили ногами. Всі давно поклонились, замкнули кайдани.
Вірили в те що буде навіки.
Ми давно вже забули, її очі прекрасні.
Ми давно вже забули, волі красу.
Перестали вірить, але в глибині всі чекали. Сто років самотності, розсипаний бісер.
Вже пора показати що таке сила. Пора вже сказати що ми є люди. І слово це буде з великої букви.
Пора заявити про себе, порвати всі пути.
©Артем Червоний
«Хроніки Здобуття Україною Самостійності Та Робочими Власти»
Дія перша.
Боролись ми за Вкраїну-мати довгії століття.
Рубала шабля не однажди нарід наш: Польскії монархи, турецькії султани і руськії кати.
Як подбають за нас чужинці – не однажди знали ми.
Волочились всю історію крізь армії і тюрми, По Сибірах й Магаданах, знали ласку ми царів:
Даючи імперії всі багатства світу – позбавляли даже слів.
Дія друга.
Як у сімнадцятому році, Загрима повстав народ,
Став же цар соринкою в оці, Также само, як увесь царський род.
«Скинемо ярмо чужинців!»
Луна від Сходу аж до Галичі лісів,
«Повстаньмо, сини України, З-під лап німців і москалів!»
Дія третя.
Крича солдатики-царисти Однині важні комуністи
«За Веру, Царя и Отечество!» Стали раптом вслід кричать:
«За Коммуну, Партию, Пораженчество!» Короче... За рублі взуття мінять.
Як душила вусата рожа Душу вільного народу, Що вірив у соціалізм, Що плекав червону розу, Розу селян та робітників.
Проте Зів’яла
Червона роза У стінах Сірого Гулагу.
Спасибо Вам,
Товарищ Сталин!
І з трибун високих доносився
Чорт вусатий грімко злився, Мол, з лиця світу Германія щеза:
«Треба щось із цим робити! Бо не зможемо ми далі жити!»
...І не стали більше жити Інші народи німецької держави,
Зникли люди, сім’ї, родини Стерлись села та міста,
Бо за фюрера можна й вбити
Шкода, що не розуміла це людська душа...
Розгромив Фашистську Нечисть
Союз Вільних Народів Світу.
І
Ми
Зуміли Повалити
Німецький Райх.
Дія четверта.
І трива боротьба, і трива. Кожен день луна як новий – Крик народної душі,
Що зве на вулиці нас, робочих, За світ без смерти та війни.
Ідуть повз степ, повз гори Повз ріки та й море,
Крізь села та міст кварталів
Думки революціонерів вкраїнського народу.
І б’є час кінця годинник, Близиться кінець кінців Нехай загине експлуатація
Та й держава імперська разом з ним.
Дія п’ята.
Нехай славиться соціалістична Україна! Нехай славиться соціалістична партія!
Нехай славиться ідеал світового соціалізму!
©Алрей